Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області) в сім’ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів). Закінчив п’ять класів Новгород-Сіверської гімназії (1836 р.), навчався на філософському (історико-філологічне відділення) та юридичному факультетах Київського університету (1839-1840 рр.), звідки його відрахували через відсутність документів про дворянське походження. Як виконувач обов’язків учителя викладав російську мову в Луцькому повітовому дворянському училищі (з 28 січня до серпня 1841 року), у Києво-Печерському (з 21 серпня) та Коєво-Подільському (з 23 грудня 1841 р.) повітових дворянських училищах, російську мову та словесність (з 15 вересня 1842 р.), історію й географію (з 23 жовтня 1843 р.) у тому-таки Києво-Подільському училищі, а впродовж вересня-листопада 1845 року працював в.о. старшого вчителя історії у гімназії в Рівному.

 Під час літніх канікул 1843-1845 рр. Куліш мандрував Правобережною Наддніпрянщиною, головним чином Київщиною та Черкащиною, і записував народні пісні, думи, перекази, легенди,казки, повір’я. зацікавлення українським фольклором та етнографією йшло в молодого Куліша в парі з інтересом до пам’яток національної історії, насамперед козацької.

 У Києві 1842-1844 рр. потоваришував із Василем Білозерським, родом із хутора Мотронівка коло Борзни (у січні 1847 р. одружився з його сестрою Олександрою, яка згодом виступила в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), Т. Шевченком (котрий був старшим боярином на весіллі Куліша й Білозерської), М. Костомаровим.

 Безпосередньої участі в діяльності Кирило-Мефодіївського братства Куліш не брав, бо, завдяки протекції ректора Петербурзького університету П. Плетньова, з 14 листопада 1845 р. працював у цьому університеті викладачем російської мови для практичних занять зі студентами із Царства Польського та Закавказького краю, а з 15 грудня – ще й старшим учителем російської словесності 5-ї Петербурзької гімназії. Він тільки листувався з київськими «братчиками» (М. Костомаровим, Т. Шевченком, В. Білозерським, О. Марковичем, М Гулаком).

 За протекцією П. Плетньова Петербурзька Академія наук на загальних зборах 5 вересня 1846 р. ухвалила надати Кулішеві оплачуване відрядження до Пруссії, Саксонії та Австрії для вивчення слов’янських мов, літератур та історії протягом двох з половиною років, для того щоб він, повернувшись, міг стати ад’юнктом Відділення російської мови і словесності. Проте жандарми, викривши «Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія», запідозрили в Кулішеві активіста й 2 квітня 1847 р. заарештували у Варшаві, куди він прибув по дорозі в закордонне відрядження.

 По двомісячних допитах у петербурзьких казематах ІІІ віділення Куліша негласним царським рішенням, без суду засуджено на кількамісячне тюремне ув’язнення й подальше адміністративне заслання із забороною писати та друкувати. З книгарень, університетських, училищних і гімназійних бібліотек вилучили його книжки, їх заборонили перевидавати.

 Від 9 вересня 1847 р. майже до кінця грудня 1850 р. письменник проживав разом із дружиною в Тулі. Спочатку був формально прийнятий на службу до канцелярії начальника Туьської губернії поза штатом, а тому без оплати, від 4 листопада 1848 р. затверджений канцелярським урядником на тих самих умовах і лише від 24 жовтня 1849 р. призначений на оплачувану посаду помічника редактора щотижневої газети «Тульские губернские ведомости» - редактора її неофіційної частини. Наприкінці 1850 р. з нагоди 25-річчя царювання Микола І дозволив Кулішеві оселитися й працювати будь-де в імперії, зокрема й в Україні та обох столицях, залишивши, проте, чинною заборону друкуватися і служитив закладах Міністерства народної освіти (до того ж за ним і далі провадився таємний нагляд).

 Від 1 липня 1851 року Куліш працював у Петербурзі редактором статистичного відділу в департаменті сільського господарства Міністерства державного майна. 11 лютого 1854 р. звільнився нібито через хворобу, а насправді тому, що не домігся дозволу на наступне підвищення в чині. Мрію мати осідок на власному хуторі здійснив наприкінці червня 1853 р., придбавши без оплати землю в етнографа й фольклориста В. Симонова на хуторі Заріг поблизу містечка Оржиця Лубенського повіту, й став будуватися на пустій леваді (хутір Баївщина).

 В умовах суспільної «відлиги», що настала з приходом до влади Олександра ІІ, 6 квітня 1856 р. письменик одержав довгоочікуваний дозвіл на право друку.

 1856-1857 рр. – видав етнографічно-фольклористичний, історіографічний та літературний збірник «Записки о Южной Руси».

 З Кулішевої ініціативи у Петербурзі з червня 1857 року почала працювати «Друкарня П.О. Куліша», в якій він виконував основну редакторську роботу. Це була перша й єдина в 19 столітті українська друкарня в підросійській Україні. У ній друкувалися російський сатиричний журнал «Искра» (1859 р.) і перший загальноукраїнський журнал «Основа» (1861-1862 рр.).

 У 1858 і 1861 роках Куліш здійснив дві подорожі по Західній Європі, які сприяли ознайомленню його зі здобутками західноєвропейської цивілізації.

 Від грудня 1864 р. Куліш працював урядником у так званому Установчому комітеті у Варшаві. Був звільнений зі служби у жовтні 1867 року. До вересня 1868 р. редагував переклади адміністративних актів із польської мови на російську, а потім до кінця року чекав у Варшаві грошової винагороди.

 У 1869-1871 рр. Куліш проживав переважно в готелях Венеції, Відня та Праги, виїздив в Україну – на свій хутір Піддубень коло Мотронівки. У 1867-1871 рр. особливо зблизився з галицькими народовцями й членами віденського студентського товариства «Січ». Він допомагав видавати у Львові єдиний на той час загальноукраїнський журнал «Правда», частково фінансуючи його й друкуючи в ньоу свої твори.

 Друга половина 60-х років стала для Куліша завершенням усього попереднього етапу творчості.

 У червні 1871 року Куліш повернувся з-за кордону до Піддубня, навесні 1873 р. продав цей хутір і перебрався разом із дружиною до Мотронівки в колишню садибу Білозерських, яку відкупив од швагрів разом із частиною належних їм земель. Від жовтня 1873 р. влаштувався у Міністерство шляхів сполучення. 31 липня 1875 р. його звільнено зі служби згідно з поданим проханням. Од вересня 1876 р. до початку квітня 1877 р. мешкав у Москві, читав у бібліотеках та архівах давні рукописи й стародруки. У листопаді 1878 р. – лютому 1879 р. разом із дружиною виїздив до Парижа, ходили до картинних галерей, музеїв Лувру та інших палаців, а також на публічні лекції з історії та філософії в Сорбонні та Колеж де Франс. Наприкінці листопада – на початку грудня 1880 р. відвідав Відень.

 На початку квітня 1883 р. повернувся до Мотронівки, де, усамітнившися з дружиною, зосередився на літературній, перекладацькій та історико-дослідницькій праці. До кінця життя творчо працював, друкував нові твори.

 Помер 14 (2) лютого 1897 р. в Мотронівці (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області). Там його й поховано.